* * *
Я помру від застуди. Наш лазарет
перебазують кудись на південь.
I фронт котитиметься вперед,
і саме почнеться квітень.

І розсипатиметься пустота
між свіжого шрифту воєнних звісток,
мов цукор, спакований на свята
руками київських гімназисток.

У флягах чорнітиме домашнє вино,
і тільки сестра із темного мороку
подивиться холодно за вікно,
знайшовши під подушкою рештки морфію.

І повернувшися їй услід,
я скажу: «Знаєш, сестричко,
все одно нікому крім нас не болить
від наших з тобою шкідливих звичок.

Бо все, сестричко, що є між нас,
і чого між нами, сестричко, немає,
не має імен і не має назв,
взагалі нічого не має.

Просто збиваючись у цьому диму,
серце, з яким я живу роками,
не зупинилось лише тому,
що по ньому били весь час кулаками».

Аж якось, улітку, вганяючи в стрес
душі, зіпсовані марафетом,
до палати зайде червоний хрест
на чолі з моїм президентом.

І лікар, сховавши папери в стіл,
про щось говоритиме не до речі,
і густо лежатиме окопний пил
на сірому президентському френчі.

Коли ж, виходячи, ніби зі сну,
й дивлячись в небо — тепле й зелене,
перш ніж знову піти на свою війну,
він повернеться раптом до мене.

І забувши нараз, що іти пора —
«Невже той самий?» — спитає в конвою.
І лікар розгубиться, а сестра
ствердно кивне головою.

 

Еще читать стихи

GD Star Rating
loading...
Запись прочитали: 5 340