Поэт–эмигрант Игорь Померанцев, с которым я познакомилась в Лейпциге, узнав, что я из Луганска сказал: «Если бы мне пришлось жить в Луганске — я бы повесился». Политолог Виталий Портников назвал Донбасс «незаживающей, кровоточащей раной» на теле Украины. А наш местный интернет-гуру с говорящим ником «Проктолог» говорит, что нам, жителям города, остается только бухать и рекомендует обнести Луганск колючей проволокой.
А знаете, как хорошо в Европе? Я расскажу вам словами поэтессы из Черновцов Ирины Викирчак:

‎***

Сьогодні вже місяць, як я у Німеччині.
Цілих чотири тижні!
Чотири тижні, які я не помітила,
Жодного разу не схотіла все кинути
Купити квиток додому чи просто телепортнутись
Чотири тижні – саме на стільки часу
мені вистачає банки шампуню і тюбика пасти.
саме тому, що сьогодні вранці не було чим чистити зуби
я помітила, що я вже місяць у Німеччині.
Бог один знає і ще, може, продавець в кіоску,
Стільки ранків підряд я у нього брала каву з собою,
Кофі- ту-гоу, за євро.
Знає, напевне, продавець квітів в магазині за рогом,
стільки в‘язок тюльпанів за цей час я сама собі у нього купила
І як довго вони не в’януть.
Важко було помітити, що не помічаю більше Берліна
Як часом не помічають присутність коханого чоловіка в домі
Через два роки після одруження
Як не помічають сніданків, які готує мама
Аж поки її не стане
Як не усвідомлюють, яке щастя мати дім і все в домі,
Поки не зустрінуться поглядом із чоловіком без дому.
Як приймають за належне ноги і руки і шкодять здоровю,
Аж поки не побачать каліку зблизька…
Я перестала тебе помічати, Берліне,
Берліне, твоя комфортність така невичерпна
До неї занадто швидко звикаєш,
Аж поки не закінчиться раптом паста в тюбику.
Є лише тут і тепер, але
Дні нашаровуються один на одного
Кожен день ти береш потрохи зубної пасти з тюбика
Дні нашаровуються одне на одного
Тюбик стає поступово порожнім,
Але ти цього не помічаєш,
Так само як не помічаєш, як ростуть діти -
Кожного дня потрохи.
Аж поки раптом тобі нічим почистити вранці зуби.
Я мушу тебе відірвати від себе, вирвати себе звідси
Повернутися згодом, коли добряче відвикну
Щоб знову до тебе звикати.
Любий мій, мій комфортний, прощай
Функціональний мій, я більше не можу з тобою.
Нащо валіза? Я пакую, Берліне речі,
Я їду назад до батьків в Чернівці.
Я бы никогда не смогла так написать. Хотя может быть своей стиральной машинке «ARDO» могла сказать что-то подобное в порыве благодарности за чистое белье: «Любий мій, комфортний, функціональний, ARDO», но, увы, я не испытываю такой симпатии к бытовой технике.
Я написала другое стихотворение, может быть сильно пафосное, но честное, потому что писалось «как перед смертью», с мыслями, а вдруг самолет разобьется, а вдруг «война, эпидемия, снежный буран»…

Земля на подошвах

Земля, что прилипает к моим подошвам,
Земля, по которой детские ходят ножки,
Сначала неуверенно, за руку, шаг-шажочек,
Потом вприпрыжку, бегом, не догнать, что есть мочи…
Она для них опора всего лишь,
И потому я пишу эти строчки.

Сын!

Земля, что прилипает к твоим подошвам,
Хранит все тайны о нашем прошлом,
Знает недавнее и давно былое,
Она бережет имена героев,
И героев Крут и Молодогвардейцев,
И без вести пропавших, безымянных, никому не известных,
Она стала им последней постелью,
Пуховой периной, ковыльной степью,
И нам, похоже, лежать в ней тоже,
Так береги ее! Я знаю, ты сможешь,
Пока ты молод, пока живешь ты,
Пока она прилипает к твоим подошвам.

Когда дети твои, играясь совочком,
Назовут ее умным словечком «почва»,
Не забудь сказать: «что посеем, то и пожнем мы»,
Объясни, что она полита не только дождем, но и
Нашим потом, и нашей кровью,
Ведь если ты говоришь с любовью:
«Родина, ненька моя, Батьківщина»,
Они тоже скажут: «Моя Украина».
Потому что нет ничего дороже,
Родной земли, на твоих подошвах.

Видимо поэтому я скучала за Луганском, за неудобным, нефункциональным, но все равно любимым.

GD Star Rating
loading...
Запись прочитали: 1 985