Вскоре после публикации достаточно скандальной монографии
«Украинка против Украины» луганских авторов кинули вызов
украинским филологам. Ответ не заставил себя ждать. В дискуссионном
порядке Давление света представляет на суд читателей рецензию
доктора филологических наук Марию Моклицю и ответ на нее кандидата
философских наук Константин Деревянко.

Доктор филологических наук Мария Моклиця (г. Луцк)

У нас нова літературна ‘сенсація’ — вийшов друком черговий пасквіль
на українських класиків, книга панів православних християн Боброва і
Дерев’янка про атеїзм Лесі Українки та її одержимість злими духами (це
вам нічого не нагадує? Одну начебто одержиму злими духами рятівницю
Франції спалили на вогнищі церковні інквізитори, але менше з тим).

Полемізувати з такими книгами — справа невдячна ще й марна. Тим паче
що нову чи оригінальну думкутам не зловиш, тільки в океан почуттів
зануришся. А яка логіка думання встоїть перед всемогутньою ненавистю?

Про антихристиянство Лесі Українки за радянських часів хіба дуже
лінивий не писав. Щоправда, тоді за нього хвалили, розхвалювали і
підхвалювали, а тепер не та мода. Все ж треба визнати, що левову
частку цитатної роботи виконали за наших працелюбних авторів (як
не як, а понад чотириста сторінок тексту ‘накропали’) давним-давно не
менш сумлінні працівники. Нашим правовірним тільки й труда лишилося,
що розставити маркери навпаки і пересипати старі-відомі цитати з
творів і листів Лесі Українки біблійними цитатами. Біблія, треба віддати
належне, цитується щедро. Ще б пак: що не фрагмент творчості, то все
всупереч Святому Письму. Куди там антихристиянину Ніцше братись!

Досить давно, понад десять років тому я висловила свою думку щодо
радянського і пострадянського міфу про атеїзм Лесі Українки (див. статтю
у ‘СіЧі’ за 2001 р.: ‘Драматургія Лесі Українки: proetcontraхристиянства’) і
повторювати ці тези не збираюсь.

Більшовицька влада добре попрацювала над іміджем Дочки Прометея,
затерла все не угодне, загострила і винесла в титло все, що можна
вигідно проінтерпретувати. Зауважмо: тоді вже покійну Ларису Петрівну
Косач-Квітку ‘пустили’ у радянські класики без її родини, поспіль
соціал-демократичної. Чого б то воно так? А дуже просто: ніякі заслуги
перед робітничим і селянським класом, навіть перед більшовиками,
не переважать і не закриють українського націоналізму. Ні Косачі, ні
Драгоманови, якими б народниками і соціалістами вони не були, скільки
б не віддавали спільноті статків, сил, здоров’я, зрештою і самого життя,
не потрібні були новій ідеології, бо дуже вже українці, здалеку видні
(одночасно ще й європейці, а це вже зовсім нестерпне поєднання і для
більшовиків, і для русофілів). Леся Українка так само, були б і без неї
добре обійшлись, але важко з покійною боротись, легше перекрутити її геніальний спадок і припасувати до своїх потреб.

Панове Бобров і Дерев’янко не випадково починають свій опус зі
знаменитої цитати з листа Лесі Українки про місцевих патріотів, яким не
важливо, що казати, аби лиш по-українському. Ця цитата — красномовне
свідчення незаангажованогорозуму по-європейськи освіченої жінки,
яка ніколи не боялась висловлювати власну думку ні перед своїми,
ні перед чужими, ніколи не була ні бездумно тенденційною, ні сліпо
віруючою. Панове ж православні не церемоняться (малоросійські
класики — хіба ж вони класики?), не дбають про елементарну логіку,
а ‘ничтожесумняшеся’ переадресовують цитату самій Лесі Українці:
мовляв, це вона краще б говорила по-китайськи (хоча за що таке
китайцям? — додають із сарказмом у дужках, безмежно втішені власною
дотепністю).

Відверто кажучи, дивуватись не випадає: в задушливій атмосфері
ошалілої українофобії тільки й чекай, якої чергової форми набуде чиясь
сублімована ненависть.

І все ж, з огляду на відверте русофільство і відданість православній
(московського патріархату, ясна річ) церкві авторів опусу, все ж не можеш не дивуватися: чому Леся Українка? Чому не хтось із російських

класиків, серед яких атеїстів — тьма, а от кондового православного
і днем зі свічкою не знайдеш? Хтось із них букві Писання хоч трохи
відповідає? Перелюбник і співець Петра-’антихриста’ Пушкін? Чи
Достоєвський, зйого Карамазовими і Свидрагайловим? Чи Толстой, за
його ‘толстовство’ удостоєний анафеми православної російської церкви?
Чи ніцшеанець Горький, оплот ідеології більшовизму? Чи, може, Блок,
який більшовицьку банду головорізів підніс до апостольського чину і
благословив на образом Христа? Чи самогубці Єсєнін і Маяковський?
Чи автор ‘євангелія від сатани’ Булгаков? Вже не згадую про численну
когорту соціалістів типу Герцена і, тим паче, комуністів, серця яких
належали виключно партії. Якби православні панове Бобров і Дерев’янко
взялися читати російську класику з таким самим ‘прістрастієм’, як вони
не полінувалися прочитати Лесю Українку, мало що б лишилось від неї,
хіба Іван Шмельов, та й то… Але панове Бобров і Дерев’янко не дурні
влаштовувати російській класиці експертизу на предмет відповідності
православ’ю: русофільство ж не дозволяє, все ‘наше’ — воно ж добірне, а
от українське — все з червоточиною, як підказує їм їхнє чисте, наче скло,
православне сумління.

І геть воно, це чисте сумління, не помічає, як слухняні пальці вправно
підтасовують факти і розкладають, як треба, цитатний пасьянс.

Пригадую, як було в дев’яності рокипочали активно ходити по квартирах
баптисти та євангелісти, розказувати нам, темним, як ми Біблію не
знаємо. Справжні віртуози цитатного мистецтва: на кожен життєвий
випадок вихопить, як фокусник із капелюха, яку треба цитату і оком
не змигне. Раз-другий спробувала перевести мову до суті справи -
одразу перестали ходити, як відрізало (мабуть, їм геть не цікаво по суті).
Пригадала й радянських професійних атеїстів з науковими ступенями:
ті теж Біблію добре знали, так легко розкладали її на цитати (чисто

тобі заслужені діячі цитатного спорту) і так ними вправно жонглювали,
що Біблія сама себе викривала і відкривала свою повну аморальність.
От ніби атеїсти — вороги нашим правильним православним Боброву і
Дерев’янку, а як схожі… І не відрізниш.

У Євангелії від Матвія відведено чимало місця полеміці Ісуса Христа
з фарисеями і садукеями, поважними церковниками, які сповідували
Святе Письмо (Старий Заповіт) і випробовували Христа на його знання.
Поблажливий до роду людського, до вад і гріхів конкретної людини,
Пророк наповнюється гнівною патетикою, уживає особливо експресивні,
негативно марковані вислови на адресу ‘проводирів сліпих’: ‘Мт, ХХІІІ,
25 Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність
кухля та миски, а зсередини повні вони здирства й кривди! 26 Фарисею
сліпий, — очисти перше середину кухля, щоб чистим він був і назовні!
27 Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів
побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток
та всякої нечистоти! 28 Так і ви, — назовні здаєтеся людям за праведних,
а всередині повні лицемірства та беззаконня!’.

Сучасним фарисеям не спадає на думку, що не про давні секти тут
йдеться, а про явище, масштаб і злотворністьякого важко переоцінити.
Вони, звісно, не впізнають себе у портретах, змальованих євангелістами.
Як тоді, так і тепер, вони сповнені пихи і жадоби судійства: ловити
пророків на слові і відлучати від привласненої віри.

Варто звернути увагу на дуже красномовний акцент, зроблений Ісусом
на слові книжники (книжників видно здалеку: вони мають на чолі
та на руках пов’язки з виписками із Закону): спочатку книжники, а
потім вже фарисеї. Хоча випробовували Христа і садукеї, він уживає
вислів ‘книжники і фарисеї’, таким чином вочевидь узагальнюючи своїх
опонентів. Справа не у ворожих сектах, справа в явищі.

Фарисейство завжди захоплює церковне життя будь-якої віри у будь-
які часи, воно глибоко укорінене у природу людську, в архаїчне
світосприйняття, у поділ світу на своїх і ворогів. Фарисеї завжди
книжники, бо знають Закон дослівно, у них голови напхані цитатами,
кожна з них — це батіг, яким вони побивають тих, хто не володіє правом
тлумачити закон, вивищують себе за рахунок приниження інших, ‘не
посвячених’ у праведність. Зі священних цитат творять справжнє
прокрустове ложе, яке кожному, хто не належить до секти фарисеїв,буде
обтинати голову, ба більше: позбавляти права на безсмертя.

У певному сенсі фарисеї справді вічні, як вічні людські пороки.
Фарисейство наснажує фанатиків і фундаменталістів. Якщо хтось думає,
що цими жахливими для сучасної свідомості поняттями ми можемо
позначати лише релігійні рухи Сходу, то він прикро помиляється.
Навряд чи мусульманський чи ісламський фундаменталізм (фарисейське
поклоніння букві Закону) і фанатизм (сліпа віра, заснована на ненависті
до інакомислячих) хоч чимось переважать російські версії.

До речі сказати, і одне й друге легко зростається з владою і завжди
шанує кесаря. Також охоче фундаменталізм поєднується з крайнім
націоналізмом. Власне, фундаменталізм і націоналізм у сумі й дають

шовінізм, цей апогей вивищення ‘наших’ над усім іншим світом (це ми ж
тільки ‘богообрані’, решта світу — гній для нашого росту).

Цікаво, що українське православ’я, попри те, що націоналізм зростав
переважно поміж віруючих, ніколи не грішило ні фундаменталізмом,
ні фанатизмом. Це, власне, відмітна риса, за якою здалеку видно
представника одного й другого патріархатів. Як були українці за часів
Володимира лояльні до будь-якої віри, так і лишилися. Чи не тому й
мешкають кілька століть на окраїнах войовниче-православної імперії?

З піною на вустах захищаючи кондове православ’я від так
званих ‘розкольників’ (скільки існує російська церква, стільки й бореться
з ними), правовірні християни не згадують про те, що у страшні часи
більшовицького безбожництва російська церква стояла на своєму
місці, інституція не була зліквідована, а лише поставлена на службу до
антихристової влади, заплатила їй своїми праведниками і дуже чемно
благословляла всі криваві злочини проти людства. Щось не чути каяття з
цього приводу.

Фарисеї виживуть завжди, і в атеїстичній системі знайдуть, з ким
воювати, та ще й безпечно, без ризику. А коли настануть часи
узаконеної віри, то тут вже вони візьмуться надолужувати, заробляти
собі бонуси на вічне райське життя.

‘Синдромом бузини’ віднедавна називаю цей різновид психічного
розладу: власний комплекс меншовартості компенсується ненавистю до
чогось самодостатнього, але огортається пафосом боротьби ‘від імені і
по поручєнію’. Продвинуті інтелектуали не можуть бути простими собі
українофобами, відчувають, що не вигідно відкривати глибшу мотивацію
своєї бурхливої діяльності. Ненависть ворога не принижує, навпаки,
актуалізує й підносить. Якби не українофоби, українські націоналісти
геть би без діла сиділи. ‘До чого тут фобії, — думають і кажуть вони, -
якщо йдеться про вашу неповноцінність, провінційність, недолугість
ну і, нарешті, про вашу погану неканонічну віру, яка розколює
велике російське православ’я’. Логіка залізна і стара, як світ. Вони не
українофоби, вони борці за істину, носії хоругв та ікон (серед них -
мальовані із можновладців, але то ж хіба гріх?..).

Панове православні Бобров і Дерев’янко, повірте: якщо існує рай, як
його уявляв великий християнський вільнодумець Данте, то у ньому
обов’язково сидітиме неподалік від трону Богоматері і Велика Християнка
Леся Українка. А от уявити, що по тих самих садах походжають книжники
з цитатами на лобі якось важко, чи пак смішно. Їм вочевидь потрібна
терапія пекельним вогнем, аби вилікуватисьвід сліпої ненависті до
ближнього свого, якого, як каже Слово, треба любити, як самого себе, і
судити його не можна, бо це прерогатива Вищого Судії, і камінь кидати
у нього теж не можна, бо він повернеться і поцілить тебе самого, значно
більш грішного.

Молітеся і да простимі будете.

Кандидат философских наук Константин Деревянко г. Луганск

До сих пор полемика по поводу нашей книги шла преимущественно
с журналистами, которые не удосужились прочитать критикуемый
текст. И вот, наконец, за опровержение берется профессионал:
доктор филологических наук из Луцка Мария Моклица (Моклиця
Марія Василівна). Но при ближайшем рассмотрении оказалось, что это
вовсе не первая ласточка, а первый блин. Ибо качество аргументации
практически не изменилось.

В начале книги мы согласились с Лесей Украинкой, что высказывание
нужно оценивать по содержанию, а не по тому, на каком языке оно
написано. Поскольку эта мысль вполне бесспорна, ее можно применять и
к текстам самой писательницы. Вся книга посвящена анализу некоторых
сомнительных выводов классика. Профессору это очень не понравилось.
Главной нашей ошибкой она считает то, что мы вообще занялись
Украинкой: ‘Чому Леся Українка?’, а не Пушкин, Достоевский, Толстой,
Горький, Блок, Есенин, Маяковский, Булгаков и ‘численна когорта
соціалістів типу Герцена і, тим паче, комуністів, серця яких належали
виключно партії’.

Но зачем же мы будем анализировать ‘иностранную’ литературу, если
для этого существует целый легион дипломированных специалистов?
Сама Моклица, например, ’1976 р. закінчила філологічний факультет
Київського державного педагогічного інституту ім. М. Горького за
спеціальністю ‘Російська мова та література’… Працювала вчителем’.
И мы станем соревноваться с ней в знании ‘буревестников’, ‘соколов’
и ‘глупых пингвинов’ (ударение на первом слоге)? Как говорил
известный персонаж: «Это несерьезно!»(с).

Тем более, что просветив школьников (а потом и студентов), она
занялась фундаментальной наукой: ‘Кандидатську дисертацію
на тему «Природа конфлікту в прозі про село 1950-1980-х рр.»
(спеціальність — радянська багатонаціональна література) захистила 1991
р.’. Была, оказывается, и такая ‘научная’ специальность. Вскоре, правда,
она испарилась. Но оставила после себя неразрешимую загадку: а куда
сгинули ‘научные’ выводы кандидатов и докторов, подвизавшихся в этой
специальности? Наверное, лежат в том же кладезе премудрости, где и
достижения научных коммунизма и атеизма.

Ну что мы могли бы, например, сказать о природе
вышеуказанного ‘конфлікту в прозі’? На память приходит только одно:
все конфликты тогда носили исключительно неантагонистический
характер. А в диссертации Моклицы эта нехитрая мысль, небось,
всесторонне обоснована на материале многонациональной советской
литературы (в чем желающие могут убедиться лично). Затем, в полной
мере попользовавшись ценностями ‘нашего многонационального дома’,
она переключилась на ‘наш європейський дім’ и сей час успешно
осваивает его ценности.

По сути обвинений в адрес русской литературы можем сказать
следующее. Бесы мучают всех: украинцев и русских, писателей и
читателей. Но некоторым удается выработать против них иммунитет и
они начинают делиться с людьми антителами. В этом особая ценность

произведений Сковороды и поздних Гоголя, Кулиша и Костомарова,
зрелого Пушкина и Достоевского. А другие так и остаются в плену
нечистых духов. Например: Шевченко и Украинка, Франко и Маяковский
(в книге мы несколько раз упоминаем о бесоодержании Горького). А тот,
кто делает из них идолов, автоматически принимает на себя их бесов.
Интересующиеся христианским анализом русской литературы могут
обратиться к многотомной работе М. М. Дунаева ‘Православие и русская
литература’.

Об украинской же литературе аналогичной работы, к сожалению, нет. И,
судя по всему, не скоро появится. Моклицы не разрешают. В украинской
филологии превалируют комплиментарные подходы, а критические
аргументы рассматриваются как проклятия и проявление ненависти в
адрес критикуемого. Вот и наш анализ произведений Украинки вызвал
у филолога не совсем адекватную реакцию: ‘ближнього свого, як каже
Слово, треба любити, як самого себе, і судити його не можна, бо це
прерогатива Вищого Судії, і камінь кидати у нього теж не можна, бо він
повернеться і поцілить тебе самого, значно більш грішного’.

Подобные аргументы мы уже слышали от юных луганских журналистов.
Но, поскольку Евангелия они не читали, пришлось им напоминать.
Апостол Иоанн предупреждал христиан: ‘Не всякому духу верьте, но
испытывайте духов, от Бога ли они’. Следовательно, христианин обязан
рассуждать и судить о том, каким духом дышит очередной ‘властитель
дум’. Христианин может молиться за грешника и его душу. Но при этом
обязан судить о том, где грешное, а где праведное. Хотя бы для того,
чтобы воздерживаться от греха.

Произведения Украинки тоже можно анализировать и судить о них. Во
всяком случае, профессор не отказывает себе в этом и отсылает всех
интересующихся к статье ‘Pro et contra християнства (драматургія Лесі
Українки)’ в журнале ‘Слово і час’ за 2001 год (?6). В этой небольшой
работе сосредоточена главная филологическая премудрость по этому
вопросу.

Статья носит революционный характер. Ни классики украинской
филологии Н. Зеров и М. Драй-Хмара, ни многочисленные современные
исследователи не подозревали, о том, что так очевидно для Моклицы.
Оказывается, Леся Украинка была ‘християнкою в найкращому
сенсі слова’. И не одна она: ‘Міріам…Долорес…Всі інші героїні (крім
згаданих щойно — ще й Кассандра та Мавка!) йдуть добровільно на
хрест, це ‘природжені мучениці’, розп’яті людьми за вірність духу.
Чи не такою ‘природженою мученицею’ була й Леся Українка? Тобто
християнкою в найкращому сенсі слова?’.

Такой. Точно такой же ‘христианкой’ (как Мавка, Кассандра и Долорес)
была их создательница. Ведь сюда, в таком случае, можно отнести и
подростков из гитлерюгенд с фаустпатронами (тоже ведь, следуя логике
Моклицы, такие же типичные ‘мученики’ — за веру свою ложившиеся под
русские танки).

Первой в этом списке ‘християнок’ идет одержимая Мириам. Правда,
после воскресения Христа она не хочет видеть ‘горячо любимого’.

Однако все-равно — христианка. Правда, она обуреваема своей
всепоглощающей ненавистью ко всему, что шевелится. Но все-равно
- ‘носій християнської віри’. Also sprach Moklitza…Еще она говорила
такое: ‘Наше співчуття на боці Міріам, і приваблює вона нас саме
одержимістю’. Но подобне нехитрые приемы проходили только в
советской средней школе (где подвизалась Моклица). Да и то не во всех
классах.

Завершается статья анализом драмы ‘Руфін і Прісцілла’, которая ‘далеко
випередила свій час, навіть ми й досі не готові до сприйняття твору’.
Профессор скромничает: уж она-то (в отличие от некоторых) вполне
готова. Вывод филолога по всей драматурги Українки однозначен: ‘Стає
очевидно, що критика християнства… завершилася прийняттям
християнства’. После этого довольно странно выглядит последнее
предложение статьи: ‘Руфін і Прісцілла’ — дзеркало, в яке страшно
зазирнути’. Кому страшно? ‘Християнам’ (типа Мавки)?

За прошедшие со времени написания статьи годы украинские
филологи, которые прекрасно знают творчество Украинки, не торопятся
присоединяться к эксцентричной гипотезе Моклицы. (Одни, видимо,
вспоминают последние антихристианские замыслы писательницы.
Другие не могут забыть о тех баталиях, которые она, как ‘прирожденная
мученица’, претерпела против ненавистного ей венчания. Когда
родители особенно достали, она написала сестре по поводу их
лицемерия: ‘Я сумніваюсь, чи то щире те невір’я і те вільнодумство’).
А ей это и не нужно. Вопрос давно решен и подписан. Более того: за
последние годы писательница была просто канонизирована.

Осталось только внушить профанам: ‘Панове православні Бобров
і Дерев’янко, повірте: якщо існує рай, як його уявляв великий
християнський вільнодумець Данте, то у ньому обов’язково сидітиме
неподалік від трону Богоматері і Велика Християнка Леся Українка’.
А может для начала все-таки поместить ее в чистилище? Однако, к
сожалению, торг в этом деле, судя по всему, неуместен.

Да если бы остановка была только за нами, разве мы не поверили
бы филологу на слово из одного решпекта. Но что такое мы? И кому
нужен наш респект? А есть куда более серьезные организации. Вот
католики точно не будут спешить поверить на слово: слишком уж много
римских пап ‘великий християнський вільнодумець Данте’ поместил в
аду. И для всех прочих христиан загробный мир, ‘як його уявляв Данте’,
вовсе не является его адекватным описанием. Так могут думать только
украинские филологи. Да и то не все.

GD Star Rating
loading...
Запись прочитали: 710