Нещодавно вдалося сформулювати, що є два типи митців: перші світ пропускають крізь себе і пишуть злободенне, а інші пропускають себе крізь світ і пишуть про те, що поза часом. Перші пишуть  про те що ріже очі та слух, другі –  про те, що майже неможливо вимовити – про сокровенне.  Перші – оратори, другі – візіонери.   До другого типу  належав Володимир Свідзинський, тому поезія у нього більш космічна, «не звідси». Вражає тонке світло, яке струменить крізь літери, не зважаючи на те, що поет спромігся народитися  у  важкі (найменше,  що можна сказати про те) часи. Срізневський одна з найрідкісніших квіток, яка зрізана серпом, метелик, який розчавлений молотом. *

Читаючи поезію Свідзинського, згадується Гарсіа Лорка, теж такі вільні та співучі тексти, але Лорка вітер, а Володимир Свідзинський –  вода. Текст Володимира Свідзинського – вода, вода у найліпшому розумінні цього слова, де не має ні каплі зайвої. Текст вільно тече: коли хоче стає білим віршем, коли хоче стискається вузькими берегами рим. Текст охоплює,огортає з різних кутів. Крізь воду проходить світло. Крізь воду видно все, ще в ній знаходься, це, звісно, залежить від чистоти самої води. Свідзинський – досить чиста вода.

Що найважливіше, Свідзинський один з небагатьох поетів в Україні, поезія яких не має всім набридлих соціальних штампів.

*Свідзицький передбачив свою смерть, від був заживо спалений НКВДістами разом з іншими заарештованими, коли наступали німці у 41му.

Теперішнє! Мов хатка картяна,
Ти падаєш од подиху зітхання,
Од руху вуст – а завжди непорушне.
Теперішнє! Золотогранна свічка,
Що кожну мить згоряє безнастанно
На сонячнім престолі, а проте
Стоїть на нім од віку і до віку!

Моє «тепер»! Ти ж і тоді було,
Коли я цілував кохане тіло,
І нині є, коли в землі глибокій
До нього смерть устами припадає.
Ти – день і ніч, початок і кінець,
Стріла й мета, весна і зов’явання.
В тобі шукав я і в тобі знаходжу,
В тобі був юний і в тобі старію.

О дивна мить! Мов крізь кораль намиста,
Крізь тебе нитка часу переходить,
То золота, то чорна, то безбарвна.
Нічого не існує, опріч тебе,
Але й тебе нема. Вуста не встигнуть
Тебе назвати, як зникаєш ти.

Ось я веду про тебе пісню цю:
Ще звук не вмер, а ти уже навіки
Відбігла від народження його,
Уже ти відокремилась від слова,
Яке я щойно вимовив.
Майбутнє
Тобою стало – й відступило в давнє.

26.Х.1937
Володимир Свідзинський

GD Star Rating
loading...
Запись прочитали: 665