Іноді здається, що країна досягла критичної межі: держава дедалі глибше занурюється в олігархічне болото, опозиція деморалізовано-безпорадна, чимало людей дезорієнтовані й не знають, куди і як рухатися далі. З найсхіднішого терену України – Луганщини – ситуація бачиться зовсім безнадійною.

Тут немає жодної альтернативи правлячій партії, більшість населення перебуває ніби в летаргічному сні, меншість охоче сприймає антиукраїнські гасла та білборди зі Сталіним. Усе живе намагається втекти з Луганська за першої нагоди, власне, й міський голова нещодавно прямо порекомендував своїм критикам «на вокзал брать білєти, єслі нє нравіцца».

Утім, навіть у таких умовах я зберігаю оптимізм. Бо знаю, що може перемогти цей пострадянський морок: ватман, скотч і маркер. Саме ці знаряддя найчастіше опиняються в руках людей, які здатні змінити ситуацію. Мистецьке об’єднання «СТАН», до якого маю честь належати, за останні роки зробило майже неможливе – включило депресивний Луганськ до контексту культурних подій європейського рівня, у яко­­му ми беремо участь по­­ряд із визнаними українськими культурними центрами. Що коштувало великих зусиль, марудної щоденної пра­­ці, пробивання залізобетонних мурів бюрократії та обмеженості людської свідомості. І потребує ще більшого.

Усе це дало змогу зрозуміти, яку велику та потужну роль відіграє культура. Ми постійно працюємо з молоддю із родин звичайних луганчан з усіма їхніми забобонами, стереотипами, обмеженим світоглядом. Але ти береш аркуш ватману, кріпиш його за допомогою скотчу на площину й пишеш маркером: «Права людини», або «Толерантність», або «Сучасне мистецтво». І починаєш пояснювати. Ці слова потрібно написати десять тисяч разів, немов «Отче наш» монахові на каятті.

«Третій сектор» дуже заборгував країні. З 1990-х прийшов сумнозвісний термін «грантоїдство», коли певні кошти, виділені світовою спільнотою, освоювались, але результати діяльності громадських організацій лишалися критично низькими. Звісно, були й вдалі приклади, але це не впливало на загальну картину. Я не можу нікого засуджувати: коли держава відмовляється від власної інтелігенції, тоді остання шукає шляхи самозбереження. Коли людину б’ють, вона інстинктивно захищає голову, бо мозок – це найцінніше, що в неї є. Ми вижили, отже, зараз настав час віддавати борги.

Я щодня бачу молодих людей, які виросли в стагнаційному індустріальному місті без великих культурних традицій, без історичної пам’яті. Але, попри це, вони відчувають свою європейську ідентичність на рівні інстинктів. Те, що відбувається зараз у країні, не є їхньою реальністю. Як і радянське минуле, ілюзорна втіха їхніх батьків – то не їхнє минуле. Це зовсім інша генерація, що тягнеться до знань, яких їм не може дати знекровлена вітчизняна освіта, до сучасної культури, яку влада намагається замінити ерзацом із маскульту та совка. Пройти шлях від інстинктивного відторгнення ницої реальності до дій щодо її зміни зможе лише меншість із цієї молоді, але вона й поведе за собою більшість.

Культура в цьому процесі відіграє провідну роль. Лише вона зможе витягнути нас до Європи, як барон Мюнхгаузен витягнув себе з болота за власне волосся. Ми вже остаточно впевнились у тому, що наразі політики не можуть кардинально змінювати соціальні установки. Їх турбують рейтинги, електоральні перспективи, тому вони завжди заграватимуть із пасивною частиною суспільства. Митець, який іде в депутати, стає звичайним кнопкодавом, журналіст, що вливається до лав партії, стає партійним пропагандистом. Починати треба не з цього. Починати треба з ватману, скотчу та маркера.

Мені можуть заперечити, що культуртрегерство – занадто дов­гий шлях, за час проходження якого влада остаточно загубить країну. Так, у цьому є частка правди. Але громадянське суспільство без громадян неможливе. Можна привести до влади політиків, які звуть себе прихильниками свободи та демократії, але без людей, для яких ці цінності не порожній звук, вони легко повернуться до практик свої попередників. Хіба не це ми бачили після Майдану? Отже, починати треба з виховання молоді. Критична кількість культурних та освічених людей становить набагато більшу загрозу для нинішньої еліти, ніж купа невротизованих революціонерів. Ватман, скотч, маркер. Спокійна європейська робота.

З-поміж тих молодих людей, які беруть участь у наших проектах, акціях, тренінгах, арт-резиденціях, лише невелика частина пройде випробування. Хтось під тиском життєвих обставин відступить убік, комусь набридне, хтось не сприйме запропонованого світогляду. Це некритично. Важливо, що вони вже будуть іншими, бо побачать можливість іншого життя. І вже ніколи не стануть «постсовєцкімі чєловєками».

Джерело: Український тиждень

GD Star Rating
loading...
Запись прочитали: 307