Піший польсько — чеський кордонний перехід Халупкі – Богумін освітив холодним своїм сяйвом повнощокий місяць. Він задоволено купався в безмежному небі, байдуже спостерігаючи,як мою однорічну доню разом з її матір»ю садять в поліційне авто .

Я стояв і з якимось отупілим розпачем дивився на відїзжаючий білий автомобіль з зеленою горизонтальною смугою на кузові.

В той час ще країни східної Європи не входили в склад Євросоюзу,тому й між Польщею та Чехією був стандартний кордонний режим…

-Куди тепер підеш?- Спитав мене польський прикордонник,як мені здалось,навіть з якимось співчуттям.

«Розпереживався,бідолашний,за мою долю!Якби не ти і твоя клята професійна старанність,то залишився б я зі своєю сім»єю…» — зі злістю подумав я і подумки зі смаком плюнув в його ситу пику. Попав!Останнім часом плювання на урядові заборони стало моїм улюбленим заняттям.

-Туди…- Махнув я рукою на нічне польське село,звідки ми недавно прийшли.

Вірніше,прийшли ми двоє з Марцелою,а доня приїхала верхом на «конику». «Коник» ще мав за плечима дорожню сумку,ремені якого намуляли мої плечі.

- Повернусь додому,на Україну.

- Без грошей?

- Нічого,в мене тут є знайомі,поможуть…

На рахунок знайомих я збрехав. Про всяк випадок. Бо хтозна,для чого мене випитує ця зелена унiформа у кашкеті?Може хоче запропонувати транспортні послуги за державний рахунок,з попереднім проживанням в готелі з заґратованими вікнами?Ні,гарно дякую,знаю я вашу щедрість,недавно я вже побував в таких місцях …

Що б не сталось, роби вигляд, що саме цього ти й хотів,- прошепотів в моєму шлунку підбадьорюючим тоном мій внутрішній голос. І я,закинувши сумку за плечі, під урочисту музику прикордонних стрибунців промарширував по середині дороги,що вела в маленьке сонне містечко.

Що тепер робитиму далі? Грошей в мене немає,якщо не рахувати 10 злотих,що залишились від купівлі квитків. Всі гроші я віддав Марцелі,бо в неї ж на руках дитина,їй вони більше потрібні,чим мені. На щастя, деякі продукти,що ми купили в дорогу,ще залишились,так що з голоду не помру…

Все, що не робиться — до кращого,-подумав я,- правда, не завжди до мого. І хоча я зовсім не розумів,кому від цього краще,та оця моя впевненість у Вселенській справедливості додавала мені наснаги та дурнуватого оптимізму.

Мій годинник показував 22:25,вже було достатньо темно,до того ж на вечір похолодало.
Такий розклад зовсім не входив у сьогоднішні мої плани! Згідно моїм розрахункам, в цей час я б уже мав сидіти в комфортному Празькому експресі.

Але замість цього я,наче безпритульний, ходжу безлюдними вулицями прикордонного містечка,будиночки якого дещо похмуро та зовсім недружелюбно дивляться на непроханого нічного гостя в моїй особі. А може це лише моє суб»єктивне враження від незнайомого міста і очі будинків всього-на-всього віддзеркалюють мій страх?Так,скоріш за все так воно і буде!

Зрадівши своєму відкриттю,я вирішив підійти до одного з відлеглих будиночків, вікна якого ледь освічували незагороджене подвіря. Над вхідними дверима раптом включилось світло. Це добрий знак,не зовсім впевнено прошепотів мені той самий голос і я постукав у міцні,дубові двері. Тишина.

Не чують,чи що? Чи,може,не хочуть чути?

Після мого лаконічного,але вже вимогливішого стукоту з-за дверей почулось:

-Хто там?

-Я вибачаюсь,так сталось,що мене чомусь не пустили через кордон…і я не маю де заночувати…

-Нехай пан йде до готелю!

-Але в мене немає грошей…Будь-ласка,будьте милосердні,впустіть мене,на вулиці починає накрапати дощ…

-В мене немає місця!

-Та нічого,я можу і в коридорі переспати,на килимку…

-Забирайтесь,інакше зателефоную в поліцію…

Після цих слів світло в цілому будинку погасло: старий вибив запобіжники,явно переходячи в режим сплячки.

Я відійшов від будинку,не відважившись більше випробовувати його терплячість. З поліцією я зараз не мав бажання розмовляти. Мені було достатньо сьогоднішнього принизливого обшуку в прикордонному підвалі…Якби не дитина,то могли б нас і довше протримати…

Чого він боїться? Дивний він якийсь…Та Бог з ним!

Зі своєї сумки я витягнув куртку,швидко вдягнувся,накинувши на голову й капюшон.

Дощ тим часом навіть не думав зупинятись. І я,нікуди не поспішаючи, плентався порожньою вулицею. Зрадів,коли помітив в одному темному подвірї оборіг з сіном. Ось де можна заночувати!

На щастя, собаки не гавкали, і я вперше подумки висловив подяку несподіваному дощу.

…Почувши спросоння голоси,я відкрив очі і підняв голову. На рівні моїх очей,на довгому балконі сусідньої будівлі стояли два поляки і розмовляли. А нижче під балконом біля припаркованих велосипедів курило ще кілька місцевих мужиків.

Тепер,при денному світлі я міг краще роздивитись будову,яку я вночі прийняв за житлову.

Так,це була якась приватна фірма невідомого призначення,сумнівів бути не могло…

Треба щонайшвидше звідси змиватись! Поки ніхто мене не помітив. А то ще пришиють якусь крадіжку,я ж не вдома…Але як тепер злізти вниз? Драбина,по якій я сюди виліз,була приставлена до тієї сторони оборогу,що була в полі зору присутніх робітників…Там далі,за оборогом розлігся невеликий садочок з яблуньками. Прийдеться стрибати. Нічого,висота не така вже й велика – метрів п’ять…Як істинний джентльмен,щоб випробувати мякість ґрунту, першою вниз я послав свою вірну подругу – сумку. Вона без нарікань впала в траву,лишень тихо гупнувши. Відразу після неї скочив і я. Приземлення було вдалим, м’яким. Швидким рухом я підібрав сумку,яка з байдужим виглядом розляглась на травичці і відразу,не оглядаючись,побіг в глибину саду,щоб не привертати зайву увагу чийогось випадкового погляду. Чим не злодій? Взявши невеличкий бар»єр у вигляді сіткового паркану,я зупинився на тротуарі,щоб обтрусити з себе залишки сіна.

Ну що ж,зарядка вийшла непогана. Після сну в теплому оборозі я добряче відпочив і почувався бадьорим. Весело насвистуючи мелодію дитячої пісеньки «В травє сідєл кузнєчік» я,не задумуючись над маршрутним напрямком, попрямував вперед по вулиці – туди,куди очі дивляться.

А очам моїм зрадним чомусь зовсім не хотілось дивитись в ту сторону,звідки я вчора приїхав,вони невідомо чому,закохано-мрійливо впивались в північно-західний напрямок,тягнучи туди і свого хазяїна…

…З головної дороги я повернув в сторону. Звідси вже було видно широкі польські поля. Попереду я побачив одинокого косаря в синьому комбінезоні. Саме таким я собі уявляв американського фермера. Той широко розмахував косою,яка з соковитими звуками впевнено підрізала молоду конюшину: «пшшик-пшшик-пшшик».
«Ти дивись,тут навіть коса розмовляє по-польськи!…» — чомусь подумалось мені,коли я зупинився біля фермера.

-Пжепрашам,пане…- Звернувся я до косаря і запнувся,бо тут,на жаль, мої знання польської мови закінчились. Далі я продовжив вже по-чеськи: — Просім вас,єштє далеко водсадь ческа граніце?

Той зупинився і повернув до мене своє розпашіле від роботи обличчя.

-Граніце?- Перепитав той,швидким поглядом оглянувши мене з ніг до голови. – Таді є граніце!

Показав він рукою кудись в широке поле.

Спочатку я подумав,що він жартує,настільки його вираз обличчя був несерйозним. Та й як йому вірити,коли я ще з радянських фільмів(а дивитись фільми про доблесних прикордонників я в дитинстві справді любив) добре пам’ятаю,що границя – це колючий дріт,стовпчики і полоса ораної землі,або КСП…А там – ну зовсім нічого,навіть стовпчиків немає!

-Але,там ані слоупи нейсоу,вубец ніс! – Висловив я аборигенові свій сумнів.

-Пан є чех?

-Йо,чех… — Чесно глянувши в очі,збрехав я.

-Оправду,не вєжіш? –він трохи образився,що я йому не вірю. – Там, на гоже,кде відіш ти домки,там їж соу чехи! Хцеш їт до чех? Йді такто просто,тади нікдо нені,нікдо тє не увіді!

-Не-не,я не хці,я се єн так птам! – Я байдуже махнув рукою,ніби кордон мене вже зовсім не цікавив.- Дєкую…

Я повернувся до нього спиною і поволі пішов,з такою цікавістю розглядаючи по-правій стороні якийсь сарай,ніби то був зовсім не сарай,а базиліка святого Петра…

Дивний дядько,жартівник! Ніхто мене не побачить…Ха! Поле широке,як озеро Байкал,і на ньому мене ну зовсім ніхто не побачить!

Пройшовши метрів п’ятдесят,я оглянувся. Поляк продовжував косити конюшину,я бачив його широку спину,на якій шлейки комбінезону створювали велику букву Х… З лівої сторони було кукурудзяне поле. Раптом мене осінило.

Кукурудза – чудова схованка! Не дуже мені хотілось привертати увагу місцевого населення,я вже й так тут добряче засвітився…

І я,наче в’єтнамський партизан в бамбукових джунглях ,зник в кукурудзяній хащі…

Задум в мене був до наглості простий: перечекати в кукурудзі, доки не стемніє,а потім, під покровом ночі, форсувати державний кордон між Чеською та Польською республіками.

Так,мене і справді мало хвилювало те,що в мене десятирічна депортація,що їхня держава сказала мені : «Ми на 10 років хочемо відпочити від твоєї присутності!» А мені,по-правді кажучи,начхати на ваше хочемо-не-хочемо! Вони ж не спитали мою річну доню,мого первістка, хоче вона чи не хоче виростати без батька!

Я згадав десь почутий вислів про те,що закони – це свого роду перешкоди,які необхідно долати. Так що порушення законів останнім часом стало для мене свого роду спортом,чи що…
Можна б було і послухати того веселого косаря і рвонути через кордон прямо зараз. І виграти перше місце у власному хіт-параді ідіотських вчинків. Тому що косар міг запросто виявитись збирачем курйозних відеороликів про полювання польських прикордонників на таких звіряток,як я.

Так,на їхні заборони я,висловлюючись по-народному,забив болт. Але я,будучи будівельником за професією, з власного досвіду знав,що забивання болтів знищує різьбу,тому його (болт) потрібно акуратно вкручувати, а не забивати!

…Ми всі граємо свою роль в цій дивовижній п’єсі під назвою «Життя»,яку невидимий драматург написав лише для нас. І так вже сталось,що, приїхавши чотири роки тому в Чехію на підзаробітки,режисер мені для своєї комедії підібрав чеську дівчину. Якщо скажу,що все в нас було ідеально,то це буде брехня; було по-всякому. Ті психічні чи моральні розриви,що проходили між нами,як не дивно,скріплювались ліжковими пружинами. І ось таке регулярне «скріплювання» принесло свої логічні плоди. А вірніше – один плід у вигляді дитинки.

Дізнавшись,що дівчина вагітна,я зняв квартиру і ми вже втрьох старались імітувати рухи дивного та багаточленного організму,яке вже хтось до нас назвав сім»єю.

Та саме в той час,коли майбутня мама разом з татком чекали приплоду,українська влада вирішила кардинально покращити життя українського населення за рахунок того ж населення,а саме — вдосконалити закордонні паспорти,замінивши на новий,нібито сучасніший зразок. Насправді це був,як завжди, зовсім не оригінальний спосіб влади поповнити бідний держбюджет за рахунок злиденного народу. Від начальника нашої колонії залишилась в наших серцях крилата фраза,яку він промовив чітко,поправляючи свого кашкета: «маємо те,що маємо…».

Наперекір запланованому примусовому покращенню життя,я не мав змоги залишити вагітну і не зовсім врівноважену жінку,тому я й,відповідно, не зміг виконати вимоги нашої колонії і повернутись в «зону» для того,щоб вдосконалити свій «пропуск».

Мій друг,який,до речі,так ніколи й не одружився,полюбляв повторювати,що «вибирати жінку — безглуздо! Головне — вибрати тещу!» Але я,на жаль,не послухався його мудрої поради. А теща якраз і стала тим каталізатором, що не витримав тиску вихлопних газів нашого сімейства. І одного разу «каталізатор прорвало»,коли я їй порадив не вмішуватись в наші справи. Наслідком вибуху каталізатору були відвідини районного відділення поліції зі всіма витікаючими звідти негарно пахнучими наслідками у вигляді подвійної депортації…

…Як на зло,ніч видалась місячна,зоряна і ясна,зараза…При іншому розкладі і настрої я б,напевне,з радістю заспівав українську народну пісню «Ніч яка місячна…»,але зараз мені хотілось від злості вити,вити на ото целюлітне, самозакохане космічне тіло! Прочекати тут цілий день лише задля того,щоб насолоджуватись повним місяцем?!

Та на моє щастя десь біля опівночі по небу поплили невеликі хмарні острівці,несучи з собою надію на моє визволення з кукурудзяного полону.

Як тільки перша хмарина закрила щедрий місяць,я стартував зі свого сховку. Біг я якомога швидше,щоб встигнути пробігти щонайбільшу відстань,поки тіло місяця було сховане за хмаркою. Біжучи,я оглядався вправо вверх,на небо. За якусь хвилину хмарка проплила кудись далі по своїх справах і місяць знову засяяв в повну силу. Моєю реакцією на світло було падіння в траву,на бік,щоб не було видно мого горба в якості сумко-рюкзака.

Отак невеличкими марш-кидками я поволі,але впевнено, просувався до своєї цілі. Поле мені зараз здавалось нескінченним а Чехія – недосяжною. Я знав,що кордон,як такий, я вже перетнув: в черговий раз «відпочиваючи»,неподалік від себе я помітив полосаті кордонні стовпчики. Але зараз просто піднятись і піти було надто ризиковано: село було від мене, напевне, ще на кілометровій відстані. Тепер я вже лежав на чеському зерновому полі зі свіжоскошеним врожаєм; ця країна,як і годиться, зустріла мене хлібом і сіллю: пшенична стерня добряче мене поколола ,а мокра сіль дрібними краплями стікала з мого пропотілого чола.
Та на тимчасові незручності я абсолютно не звертав уваги,зосередивши свою увагу та силу волі на майже екстрасенсорному притягуванні хмарних корабликів до липневого місяця…

…Ніч я переспав у покинутій старій вантажівці на околицях невідомого прикордонного чеського населеного пункту…

Наступного ранку мене збудили теплі сонячні промені,які,здавалось, намагались зазирнути в мої безсовісні очі. Разом з пробудженням я відчув і страшенний голод. З усіх моїх небагатих продуктових запасів в сумці залишилась лише мінеральна вода і пара яблук. Водою змивши з обличчя залишки сну,я поспішав у село,ковтаючи дорогою яблучний свій сніданок.

…Сонце зараз пекло немилосердно. Я вже майже годину стояв на обочині дороги і намагався зупиняти всі автомобілі,що проїзжали в празькому напрямку. Цікава закономірність: чим ближче до столиці,тим проблематичніше до неї дістатись…на халяву. Зате від кордону ця тенденція була пропорційно протилежною: достатньо мені було змахнути рукою,як добродушні водії з радістю зупинялись,щоб допомогти придорожникові,тобто мені. Таким чином ,приблизно за п’ять годин я з Божою поміччю без проблем доїхав до Нрадце Кралове. Один професійний водій навіть пригостив мене држтьковою полівкою(національне чеське блюдо – суп із коров’ячих шлунків),коли зупинився на «свачіну»(сніданок) в дорожній столовій. І зовсім не важливо,чи його люб’язність була зумовлена голодним блиском моїх очей,чи обережністю мене,випадкового пасажира, залишати одного в кабіні його службового автомобіля. Важливо було те,що мій шлунок разом з його власником висловлював німу вдячність під виглядом покірного слухача його життєвих бувальщин…

До Праги тепер залишилось,якщо вірити цій синій табличці,біля якої я зупинився,ще якихось нещасних 80 кілометрів.

Поступово втрачаючи надію ще сьогодні добратись до Праги,я вже не так впевнено махнув правою рукою перед стареньким автомобілем марки «Шкода».
І о-чудо! — машина дійсно зупинилась. В салоні на передньому сидінні сиділи дві молоді дівчини: за кермом була красива білявка,а рядом – також досить симпатична її ровесниця.

-Ви їдете до Праги?

-Так,їдемо,сідайте ззаду…

Привабливі дівчата відволікають від сірої буденщини,радісно промайнуло в моїй голові,коли я відкривав задні двері автомобіля Шкода.

Так,шкода!- подумав я відразу після того,коли ті двері відкрив. Тому що,відкривши їх, я серйозно розчарувався: там,на задньому сидінні, сиділо коротко стрижене створіння в шортах і посміхалось до мене своєю беззубою посмішкою.

І хоча те створіння,судячи з безформних обвислих грудей під футболкою було й представницею жіночого роду,але предпенсійна зморщена свіжість якось зовсім не збуджувала ніяких радісних очікувань,що зародились в мені секунду тому…

Але,тим не менше,я був радий,що на кінець-то їду!

Стара,як виявилось,була досить балакучою,я б навіть сказав – задуже балакучою…Вона відразу відкрила таємницю свого імені і імен дівчат. Виявилось,що білявка була її дочкою,а та друга – її племінницею. Мамаша, не відпочиваючи,розповіла мені про те,що тиждень тому вона звільнилась з місць не дуже віддалених. На моє запитання «за що сиділа» відповіла просто і лаконічно: за крадіжку в супермаркеті.

-Ми взагалі-то їдемо відвідати тітоньку в Чеському Броді,погостимо там годинку-дві,а потім повертаємось до Праги…

Я кивнув і проковтнув у відповідь слину: було б непогано зараз підкріпитись,а перспектива гостьових відвідин збільшила моє слиновиділення,згадавши смачну і ситну чеську кухню…

-Якщо моя сестра буде питатись, хто ти,то відповіш,що ти — Роберт, хлопець Петри (білявки за кермом),вона його все-рівно ніколи не бачила. Розумієш,якось не годиться в гості возити першого попавшого подорожнього…

Наступним кивком і коротким «йо» я дав зрозуміти,що прекрасно її розумію.

-А де він зараз,той Роберт?

-Він? Та сидить він зараз…- Буденним прокуреним голосом промовила вона і заклацала запальничкою,підпалюючи наступну сигарету марки «Старт»…

…Тітонька при зустрічі на радощах всіх обійняла,навіть мене,коли дізналась,що я – той самий Роберт,про якого так багато чула…

-Тебе вже випустили?! Ну той добре! А як схуд,змарнів…То й зрозуміло: хіба там солодко!.. Нічого,нічого,на свободі від’їшся,не переживай…

Отак я був змушений побути в шкірі якогось незнайомого мені Роберта. Звичайно,що кортіло ще більше вжитись в роль «хлопця Петри»,та сімейка без перестанку теревенила про щось своє жіноче,а в мене від недосипання злипались очі. «В гостях добре, а дома у мене немає. »- подумалось мені після смачненького національного мадярського гуляшу з кнедликами секунду перед тим,як мене зморив півгодинний сон на м’якому дивані тітоньки…

Вже було темно,коли мене цілого та неушкодженого висадили на місці мого призначення.

Прощаючись з екіпажем,мама Петри щиро запрошувала мене в гості,мовляв,моя чесна та добропорядна зовнішність непогано б підійшла для їхніх веселих розваг під назвою «придбання товарів в супермаркетах без витрачання грошей». Вона ще додала слова,які пам’ятаю й досі: «За гроші і дурний купить,а ти попробуй купити без грошей,це дано не кожному!». Так,не кожному і мені в тому числі…

На фірмі,де я кілька років пропрацював,я залишив сумку у свого знайомого,який там трудився 24 години в добу: вдень він був зварювальником,а вночі — сторожем.

«Ти, мабуть, стомився з дороги. Чому б тобі не прогулятися?»-знову прошепотів мій внутрішній голос і я відразу помчався до своїх дівчат.

-Де ти так довго волочився? – Наче обухом по голові,замість теплого привітання приголомшила мене моя «Клеопатра».

Сила дурня в тому, що розумний перед ним безсилий. Що я міг їй відповісти? Всі заздалегідь приготовлені слова раптом провалились в тріщину,що несподівано виникла на тротуарі між нами. Моє обличчя почало наливатись гнівним багрянцем,але раптом я відчув дотик маленької ручки і ніжний голосок промовив просто: «ТАТО»

Я взяв дитину з коляски і міцно притиснув її до себе.

Маленькі ручки міцно обхопили мою шию і дитина радісно повторила: «ТАТО!»

Це була найкраща для мене нагорода! Заради такої зустрічі варто було плюнути на всі державні заборони і на нерозумні слова її матері!

Заради цього варто порушувати державні кордони та нелюдські державні закони!

Амінь.

GD Star Rating
loading...
Запись прочитали: 347