Кому – Байкове, кому – Арлінгтонське,

край села, кому шмат землі.

Поховають, зариють,

в коріннях потонуть

всі – великі, середні, малі.

 

Ці строки написав поет, член НСПУ, НСЖУ, АУП, угрупування поетів-паліндрамістів «Геракліт» –  Василь Старун. Він народився 13 жовтня 1953 року в селі Первомайці, що на Луганщині. Навчався у Луганському педагогічному інституті (нині ЛНУ імені Тараса Шевченка), на факультет української філології. Зараз живе в рідному селі, де і продовжує писати і дивувати читача своєю багаторівневою філософією і надзвичайною подачею свого літературного слова.

Василь Старун, повне ім’я Василь Володимирович Старунов, відома людина в літературному світі не тільки в Україні, але і далеко за її межами. Лауреат премій імені В. Сосюри «Любіть Україну» та імені Г. Сковороди «Сад Божественних пісень». Його твори переведені російською, польською, німецькою і навіть татарською мовами. Він є автором таких книжок: «Абетка світла», «Душа змії», «Сміх ополонок», «Вікно вкрай світу», «Кора нації», «За некиївським часом» та ще інших.

Така талановита та творча особистість живе поруч з нами. Хто він як людина? Про що мріє, та чого прагне? Більш детальніше знайомство з цією цікавою і незвичайною людиною в подальшому з ним інтерв’ю.

– Доброго дня, Василю Володимировичу. Ви відома людина в Біловодському районі та Луганщині вцілому, але я знаю, що ваш талант вже давно перейшов багато кордонів і в багатьох країнах читач уже доторкнувся до філософії Василя Старуна. Розкажіть, який життєвий шлях ви пройшли? Як ви кували свій талант? У якій майстерні загартовували та загострювали своє літературне слово?

– Я звичайна людина, народився у селі, навчався в Новодеркульскій школі. Пробував писати вірші російською мовою. Але справжній свідомий поштовх до пошуку себе в літературі я відчув навчаючись в Луганському педагогічному інституті на факультеті української філології. У той час «товариші» із КДБ розшукували людей мислячих, які намагалися якось аналізувати суспільство. І я зрозумів для себе, що мій внутрішній спротив до будь-якої влади та насилля прокинувся і я почав писати українською, полюбив цю мову й усе життя пишався нею й доводив, що вона надзвичайно дивовижна. Я не вважаю себе дисидентом, але таке явище як «лібералізм» і в нашій країні і взагалі у світі, є шкідливим чинником для суспільства. Треба розвиватися більше в духовному напрямку, а ми застрягли у матеріальному. Коли цей перехід відбудеться, одному Богу відомо, але я вірю, що це «коло» розірветься і люди перейдуть на іншу ступінь свого розвитку. Я про це кажу і пишу у своїх творах.

– Так, дійсно, читаючи рядки Ваших віршів, починаєш заглиблюватись у якісь інші світи і в той же час розумієш, що це і є дійсність, яку Ви для нас відкриваєте. Ви майстерно володієте як словом, так і образотворчістю. Коли вийшла Ваша перша збірка творів?

– Моя перша збірка вийшла ще за радянських часів у 1989 році у видавництві «Молодь» у Києві. Називається «Абетка світлу», у ній усього 49 сторінок, де відображена моя творчість з початку 70-х років і по 1989-й.

– Про що писали? Це була філософська або ж громадянська лірика?

– Я ніколи над цим не замислювався і взагалі вважаю, що цього робити не слід, бо тоді втрачається творчий початок. Я ніколи не шукав форму, я писав як відчував і форма сама вимальовувалась. Я залишаю право аналізувати і визначати форму чи приналежність моїх творів до якоїсь течії, за читачем. Я і сам своїх колег поетів та письменників ніколи не класифікую. Будь-яка творчість або прийнятна мені або ж ні. Коли я відчуваю що такого не напише інший автор і це сугубо індивідуальне, і несе важливу думку – це і є для мене критерієм оцінювання таланту митця.

– А кого ви вважаєте своїм літературним учителем? Через кого ви ввійшли у світ образів та думок.

– Я вважаю що для мене таким був поет і перекладач Микола Мирошниченко. Він родом з села Трет’яківка. У нього була важка та закручена доля. Переслідувався КДБ, виїжджав працювати вчителем до Запоріжжя, Дніпропетровщині, Київщині. Двадцять років працював завідуючим одного з відділів газети «Літературна Україна». Виїжджав на два роки до Баку, де вивчав азербайджанську та турецьку мови. І ось він захоплював мене своїм талантом перекладача і взагалі своїм світоглядом. У ньому були поєднанні традиція та авангардизм. Микола Мирошниченко відкрив мені душу і очі, допоміг знайти свій шлях не тільки в літературі, а й узагалі у сприйнятті світу.

– На Вашу думку, хто такий поет? Це людина визначена Богом і несе у собі світ і просвітництво до людей, чи може це особистість яка спроможна віщувати від імені суспільства, такий собі «голос народу», або ж це нещаслива людина, під постійним впливом творчих мук?

– Так, це все відноситься до людини, яка волею Творця наділена хистом писати чи то прозу, чи вірші. Поет, це людина яка прогнозує сучасне й майбутнє, аналізує минуле. Але ще важливо розуміти ось що: не треба перейматися успішністю або ж зірковістю. Не потрібно чекати, коли вас визнають при житті чи після. Якщо дано, то потрібно реалізовувати настільки якісно і вміло, наскільки ви вправні і талановиті.

– Назвіть декілька прізвищ поетів і письменників які на Вашу думку зробили і роблять великий внесок в українську літературу?

– Я не буду оригінальним якщо назву Т. Г. Шевченка, але ще раз зроблю наголос на ньому. Ми багато читали його творів, вивчали й з часом уже трохи втратили первинну змістовність цієї постаті. Він безперечно геній, але скажу більше, він «Апостол». Якщо накласти його твори на наші трагічні події в країні, то ми побачимо, що він писав саме про ці часи. Це людина поза часом, він є призмою души всієї України і кожного з нас.

Той же Микола Мирошниченко, трагічно загиблий Петро Біливода, Юрій Андрухович, Василь Герасимюк, Петро Коробчук, Василь Голобородько – це взагалі поет світового рівня, хоча його і задвинули на «маргінеси» але від цього цінність його не втрачена. Багато талантів є і серед молодих поетів та письменників Луганщини та інших регіонів. Україна наповнена талантами, які потребують підтримки і від більш іменитих особистостей, і від місцевих адміністрацій. Скажу. що НСПУ потрібно змінитися в більш продуктивну і якісну форму організації, яка буде контролювати, слідкувати за долею кожного таланту і допомагати розвиватися.

 

Василь Старун є видатною людиною. Чекаємо на вихід його нового роману в трьох частинах «Вершинами срібними». Він немов сучасний Нострадамус, пише послання не тільки для нас але і для майбутніх поколінь. Нам треба знати своїх героїв, пишатися ними. Бо це все наша спадщина. Це ї є Україна, а ми з вами справжні українці. Так давайте ж прислухаємося до слів великого Т. Г. Шевченко « Чужого навчайтесь і свого не цурайтесь»!

 

 

GD Star Rating
loading...
Запись прочитали: 41