Саме так назвав Луганськ у культурному контексті 2007 року живий тоді Юрій Покальчук. І це має свої підстави. Луганськ досить довго був загублений у контексті другої сильної половини Донбасу – міста Донецька. Насправді, Луганськ значно різниться від сусіднього міста-мільйонера, і не тільки кількістю мешканців, він миліший, більш відкритий і патріотичний, із потужним усвідомленням земляцтва. Хоч і молоді поети не працюють тепер у шахтах, як раніше довелося їхньому земляку Василю Голобородьку, і не живуть у селі, як тепер Василь Старун, а знаходяться у самому серці України, яке має бути таки зліва, себто на лівому березі, серед широких степів і широких вулиць. Саме про літературу сучасної Луганщини, яка історично пов’язана з іменами Грінченка, Сосюри, Стуса, ми й поговоримо.

У нашому випадку значний вплив на літературу справляє топос Луганщини. У якомусь селі Старобільського району, де певний час жив Нестор Іванович (і звідки родом Сергій Жадан), чоловіки і досі наслідують традицію батька Махна і можуть, посварившись із дружиною, вилити їй на голову каструлю борщу. Хоч такі приклади поодинокі, анархізм регіону таки виявляє себе і в літературі, але більш гуманно (у порівнянні з радянськими легендами про анархістів). Коли я кажу про літературу, то не маю на увазі переважно графоманів-завсідників місцевої організації Національної спілки письменників України, які збираються в «Світлиці» (читати – «темниці») і співають один одному дифірамби. Потрапивши хоч на один нудний вечір старорежимних соцреалістів, які не можуть звикнути до нової влади і нової історії (чи «нової» старої влади), як ніколи розумієш Платона, котрий хотів вигнати з держави всіх поетів, бо вони не потрібні людині при здоровому глузді, залишивши хіба одотворців, щоб оспівувати велич правителів, роль яких тепер успішно виконують деякі журналісти. Отже, залишимо їх за дужками нашої розмови про нову літературу Луганська, яка, ніде правди діти, значно потужніша за донецьку, а літературне об’єднання СТАН встигло вже сподобатися всій Україні, побувавши на фестивалях і слемах. І дуже часто саме мотиви анархізму втілюються у творчості молодих письменників.

Ідеться, зокрема, про Ярослава Мінкіна, який у своїх віршах часто апелює до тематики громадянської війни чи то в Україні у 1914-1918 роках, чи то до військових дій у Росії («Я объявляю Путину джахад…»). Або рефлексує на релігійні теми. Поета явно приваблює макабрична тематика, у нього в зубах постійно застрягає сире м’ясо (тобто – про це йдеться в текстах), у нього багато простору, степів. Проте він важкий і до глибини – не душі, а скоріше предметності й тілесності – метафоричний. Саме Ярослав Мінкін постійно підбурює своїх товаришів по літоб’єднанню до революційної та стилізованої під революційну діяльності. Якщо Олена Заславська може обійтися естетичною акцією (наприклад, фото-літературним заходом «Дівчата знімають дівчат» – до речі, виставкову частину дуже швидко заборонили з волі адміністрації Луганської обласної бібліотеки імені Горького), то Мінкіна тягне на перевороти ( і «Перевороти» – назва книги шести авторів СТАНу, двоє з яких уже перебралися до Києва) та на революційні акції.

СТАН організовує багато різноманітних естетичних, із різними домішками, акцій. 2008 року відбувся Арт-терористичний фестиваль актуального мистецтва «ПовСТАНня». Луганськом мчав підозрілий трамвай, із вікон якого теліпалися білий прапор з написом «СТАН» та чорний стяг «Хай живе анархізм». Перед тим арт-терористи в камуфляжі захопили трамвай № 6, та Аннушка розлила масло на трамвайні колії (нічого не нагадує?). А ще перед тим мер Луганська заявив про наміри знести трамвайні колії. Саме це підштовхнуло організувати фестиваль «ПовСТАНня» прямо в трамваї. Художники розвісили свої полотна, поети декламували вірші, а пасажири вставляли свої 50 копійок, тобто саме за таку суму діставалися до потрібної зупинки, на фестивалі побувавши. Два в одному – все, як у рекламі. Можливо, завдяки «терористам» від мистецтва Луганськом і тепер роз’їжджають трамвайчики.

Забула зауважити, що є друга особливість: говорити про літературу в Луганську доводиться здебільшого з огляду на блок текстів російською мовою (українська – то здебільшого старше покоління: Василі Голобородько і Старун – та авторка цієї статті, яка належить до СТАНу). Саме мова ніби відсуває її носіїв на маргінеси літератури, адже якщо після слему оголосять, що переможці їдуть на прямий ефір до Савика Шустера, але переможцями виявляться не україномовні, а, наприклад, Ярослав Мінкін, українець, що думає і пише російською, і білорус Андрей Хаданович, що говорить білоруською, то вони туди не поїдуть. Саме так сталося на слемі від «Київської барикади» 2008 року. Тобто російськомовна поезія, навіть громадянська лірика проукраїнського партіотичного спрямування, написана так званим українським національним варіантом російської мови (із вкрапленнями українізмів та цитат українською), в самій Україні та тих самих правах, що і білоруська. Говорячи про подібний кшталт літератури, я маю на увазі подібні тексти:

При мыслях о ней впадаю в бешенство.

Твержу, что уеду в Бразилию

К Дону Педро.

Независима?

С некоторой погрешностью.

Суверенна?

Примерно.

И все-таки, задыхаясь от нежности:

«Щє не вмерла…»

Можливо, саме тому, що це українська література незалежно від мови репрезентації, та з бажання допомогти талановитим авторам, Сергій Жадан переклав кілька текстів Мінкіна і Заславської українською.

Проте телебачення – це не головне, поету важить література й читач, а з цим у СТАНівців усе більш-менш добре. Принаймні, так думає духовний натхненник і засновник СТАНу – Олександр Сигіда-старший, який удень і вночі пише свої алкогольні «червонощокі» вірші з пасторальним нальотом та із заокругленими, як у териконів, кутами.

Екзотикою в луганського літературному дискурсі є в минулому грузинський князь, тепер – просто Георгій Торбая – один із молодих авторів, який пише про кактус та програміста Аліка, слухові галюцинації та інші важкі та до автентичності глибокі тексти.

Згадана вище Олена Заславська заглиблюється в інші тканини – переважно інтимно-еротичні. Кажуть, що крім уже виданої збірки «Інстинкт свободи» у неї в столі лежить порнографічний роман у віршах, який чекає свого часу. Але еротизм та порнографізм Заславської не вульгарний, не складається з самих оргій і акцентуації на тілесному. Це глибинна і картинна емоція жінки. Авторка десакралізує тілесну сексуальність, і при тому почуття залишається чистим, високим. У її поемах і віршах – то картини пиятики на кухнях і сексуальні пасажі в незвичних алюзіях до культурних пам’яток чи навіть шахт, то вона пише абсолютно невинні медитативні вірші, хоча так само з публіцистичними нотками в стилі самої себе.

Якщо говорити про формальні тенденції, то в літературі луганського фасону поширений силабо-тонічний вірш і майже відсутній верлібр, тоді, як по всій Україні розповзається аморфне тіло вільного вірша. А якою буде література далі – дізнаємося після культурного вибуху, що його завжди готує СТАН.

Інший корпус – старше покоління, тут уже згадане. Це метр українського верлібру, на думку багатьох – герметичний – Василь Голобородько, він же представник «київської школи» (йому варто присвячувати окрему статтю, а ще краще — дисертацію); також мережковий і бісерний у метафорах Василь Старун; тут і вірш-пряник із вкрапленнями оказіоналізмів Івана Низового, поезію якого люблять аналізувати на кафедрі мови Луганського національного університету; часом виринає в літературному просторі медично та приховано-гінекологічна тема Ярослава Кремінського, гінеколога за фахом. Це все імена поетів, які творять українською мовою, які з позитивною чи негативною конотацією присутні в літературному житті міста.

Тобто література Далекого Сходу України, Луганська, досить жваво розвивається і має неординарну фактуру, хоча з деякими характерними для багатьох регіонів особливостями. Цим і живимося.

ЛітАкцент, нова ред.

GD Star Rating
loading...
Запись прочитали: 2 014